«Мені б хотілося тут знайти витвори мистецтва», – археолог Дмитро Ступак – про Бужанку-2, мамонтів, давніх людей та значення палеолітичних досліджень для України.
На території Коропської громади, а саме в селі Бужанка, триває робота Деснянської палеолітичної експедиції Інституту археології НАН України. Її керівник – кандидат історичних наук, археолог Дмитро Ступак, який досліджує Бужанку-2 ще з 2003 року.
Цьогоріч розкоп розширили до понад 10 квадратних метрів. Що вже вдалося дізнатися про давніх мешканців берегів Десни, чому археологів особливо цікавить кварцит, як виглядало життя людини палеоліту та чому такі дослідження важливі для України сьогодні – про це ми поговорили з Дмитром Ступаком.
– Дмитре, розкажіть, як ви взагалі потрапили до Бужанки і з чого почалося дослідження цієї пам’ятки?
– Усе почалося у 2003 році абсолютно випадково. Під час ремонтних робіт на вулиці Мельниківка в селі Бужанка місцеві жителі знайшли кістки мамонта. Люди виявилися дуже свідомими й повідомили про знахідку.
Інформація потрапила до Інституту археології. Я приїхав, подивився і, крім кісток мамонта, знайшов оброблений кремінь, кварцит та обпалену кістку. Тоді стало зрозуміло, що це не просто палеонтологічне місцезнаходження кісток мамонта, а археологічна пам’ятка – стоянка кам’яної доби.
Відтоді ми працюємо на цій стоянці, звичайно, з перервами. А з 2025 року поновили дослідження і плануємо продовжувати їх якомога довше. Якщо минулого року роботи були зовсім невеликими, то цього року ми вже розбили досить великий розкоп – понад 10 м2. Для палеоліту це доволі серйозна площа.
– Що найбільше вразило вас серед знахідок за роки дослідження саме Бужанки-2?
– По-перше, ця стоянка унікальна тим, що тут зафіксовано три культурні шари. Тобто люди приходили сюди тричі. Це досить рідкісний випадок. Причому всі ці культурні шари добре відрізняються між собою і добре фіксуються. Плюс тут маємо дуже добру збереженість фауністичних решток і дуже цікавий склад кам’яного інвентарю. Окрім кременю, який у кам’яному віці був основним видом сировини для виготовлення знарядь, тут дуже великий відсоток використання кварциту. Давні люди знали про цей матеріал і активно залучали його для виготовлення знарядь.
– Чому саме кварцит був для них таким важливим?
– Основна частина знарядь усе ж зроблена з кременю. Але кремінь, доступний мешканцям Бужанки, був представлений невеликими гальками – приблизно до 10 сантиметрів завдовжки. Цього вистачало для виготовлення основних знарядь, але такі гальки не давали великого запасу довгих сколів із ріжучим краєм – якщо говорити простіше, своєрідних ножів. І саме для поповнення цієї категорії виробів залучали кварцит. Тут він залягає у великих гальках і плитках – понад 30 сантиметрів завдовжки. З них можна було отримувати достатньо довгі пластини й використовувати їх як ножі, наприклад, для зрізання м’яса.
– А з якими тваринами доводилося співіснувати людині палеоліту?
– Основним об’єктом полювання тут, судячи з усього, був мамонт.
Але стоянка цікава ще й широким спектром хижаків. У верхньому культурному шарі ми маємо кістки щонайменше трьох ведмедів. Є також вовки. Причому, судячи з кісток, вовки були дуже масивними. У нас є анатомічна група – лапа вовка, яка досягає навіть 20 сантиметрів. Це була дуже велика тварина. Є й лисиці.
І, звичайно, постає питання, чому решток хижаків тут так багато? Судячи з усього, вони були конкурентами людини за харчові ресурси. Ці хижаки теж полювали на таких тварин, як олені. І, звичайно, люди прибирали їх зі своєї дороги.
– А чи можете уявити один звичайний день людини, яка жила тут тисячі років тому?
– Можна.
Зранку встали, поїли (зазвичай м’ясо). Потім могли піти або на полювання, або за кам’яною сировиною – тим самим кременем. Благо, тут не дуже далеко. Приблизно 4-6 кілометрів до виходів сировини. Але це фактично похід на цілий день, тому що найкращий кремінь залягає у крейдяних відкладах, і його ще треба було звідти дістати.
Здобувши матеріал, повертали на стоянку. Думаю, вони вже мали якісь плетені кошики для переноски. Та на жаль, вироби з органічних матеріалів (дерева чи рослин) до нас практично не доходять. Але я думаю, що вони абсолютно володіли можливостями для обробки дерева.
– А якою могла бути їхня родина? Чи використовували вони працю дітей та старших людей?
– Реконструкції дають такий варіант: чоловік, дружина, кілька дітей і, можливо, старші родичі.
Поки мисливець, голова сім’ї, займається полюванням або видобутком сировини, молодші чи старші члени родини могли займатися обробкою м’яса, іншою домашньою роботою. Зокрема могли ставити петлі на дрібних тварин, збирати, якщо це не зима, ягоди, трави. Думаю, в цьому плані вони були досвідченими людьми. Також могли обробляти шкіри. Це теж робота, яка займає чимало часу.
– Які ділянки Бужанки вже досліджені? Чи знайдено житло?
– Бужанка займає дуже цікаву топографічну позицію. Вона розташована на мисі між двома рукавами широкої давньої балки, яка була заводнена. Тобто люди тут сиділи на березі якоїсь невеликої річечки. Скоріш за все, перебували вони тут достатньо довго. Такі довготривалі поселення, як правило, мають такі структури, як житла, ями, вогнища.
Житло ми тут ще не досліджували. У нас є лише підозра, де воно може знаходитися.
Є яма, яку ми досліджували кілька років. Вона заповнена великими кістками – щелепами щонайменше трьох мамонтів, великими фрагментами бивнів. І це дуже цікаво, бо кістки могли використовуватися як будівельний матеріал. Тобто, скоріш за все, спочатку ця яма була сховищем такого будівельного матеріалу, а згодом її почали використовувати як смітник. Там знаходили кістки інших тварин, у тому числі обпалені. Судячи з усього, люди періодично очищали вогнище, яке знаходилося поруч із ямою, і складали туди рештки.
– А що Вам особисто найбільше хотілося б знайти в Бужанці?
– Мені б хотілося тут знайти витвори мистецтва. Поки що у нас є вироби з бивня, є голка з бивня – причому дуже тонкої роботи. Біля вушка товщина цього виробу всього близько двох міліметрів.
Є фрагменти списів і дротиків із бивня, але немає виробів мистецтва. Є лише фрагменти кісток, пофарбованих вохрою, що говорить про те, що ми можемо очікувати тут такі вироби.
Зазвичай предмети мистецтва знаходять десь у житлі або поруч із житлом. Тому я сподіваюся, що коли ми дійдемо до житла і почнемо його досліджувати, то матимемо і ці вироби мистецтва.
– Хто цього року працює разом із вами в експедиції?
– Сьогодні зі мною в експедиції кандидат історичних наук Євген Осадчий, спеціаліст із козацької доби. Він зголосився взяти участь у нашій роботі.
Також із нами волонтер, історик Рафаель Відела Ейссманн. Для нього цікаві такі стоянки мисливців на мамонтів, адже їх копають далеко не всюди. Рафаель давно приїжджає в Україну як волонтер, допомагав військовим. А коли дізнався про можливість взяти участь ще й в археологічній експедиції, із задоволенням долучився до роботи. Ще з дитинства його цікавив палеоліт.
– Що означають такі дослідження для України в сучасних умовах?
– По-перше, це елемент престижу, тому що далеко не в усіх країнах представлений такий яскравий палеоліт, як в Україні. По всьому світу достатньо небагато таких стоянок досліджується. Тому це певний елемент статусності, елемент рівня розвитку культури для країни. І фактично, це стратегічні питання. Ми заявляємо певним чином про свою ідентичність і зберігаємо культурну спадщину.
– Тобто ми показуємо, що Україна має свою давню історію?
– Так. Ми люди, які розуміють цінність цієї спадщини і здатні її досліджувати та зберігати!
Ми можемо показати, що Україна не була якоюсь terra incognita. Тут відбувалися ті ж інтелектуальні процеси, які відбувалися й на інших ділянках європейського простору. Плюс у нас є свої особливі речі, яких немає на інших територіях Європи. Тобто ми в цю загальну мозаїку вносимо свій сегмент, і він має дуже цікаві особливості.
– Коли ми зможемо побачити бужанські знахідки в музеях?
– Думаю, коли закінчиться війна, тоді це можна буде побачити в якихось музеях, насамперед у центральних музеях України. В тому ж таки Археологічному музеї Академії наук України, який є структурою нашого Інституту археології.
– Як місцева громада ставиться до археологічної експедиції?
– Абсолютно зацікавлено. Місцеві люди дуже добре до нас ставляться і допомагають усім, чим можуть.
Нас дуже підтримує Мезинський національний природний парк, Коропський регіональний історико-археологічний музей і, звичайно, мешканці Бужанки.
Можу навіть розповісти кумедний випадок. Повертаємося якось із розкопу. Я йду з відром, у якому несу наше обладнання, і відчуваю, що воно якось занадто важке. Приходжу – а там лежить ще й банка меду. Хто і коли її туди поклав – ми навіть не побачили. Але було дуже приємно.
На завершення хочеться наголосити, що такого роду археологічні дослідження як у Бужанці сьогодні – це не лише про мамонтів і далеке минуле, а й про українську науку, яка продовжує працювати під час війни та повертає Україні її місце на археологічній карті Європи.
Спілкувалась Алла Наливайко,
фахівчиня Мезинського національного природного парку
Фото автора
